Сьогодні стало значно прохолодніше. Мороз постійно щипав щоки. Вітер забігав під поли старої дублянки. На зап’ястях, як в дитинстві, прив’язані рукавиці. Але дарма. Червоні від холоду руки шукали чогось тепліше. Стоптані радянські черевики 47-го розміру. Давні-давні грубі полотняні штані. «Шапка-бирка, зверху дирка», тільки травою не підшита. З-під неї недбало виглядає чорняве волосся. Обвітрені, шершаві щоки. Тремтячі плечі. Постійне подмухування у долоні.
Вже вечоріло. Сонце повільно сідало. Спочатку на платформу, а потім за неї. На асфальті ледве блищав жовтогарячим сніг. З протилежного боку здіймався диск місяця. На диво, ніби червонуватий. Напівпуста електричка прямувала до Миронівки. Замовкла сонна пані, що, певно, об’являла прибуття потягів. По коліям більше не бігали дивакуваті бабусі з торбами. Не раділи красі довкола діти. Залізнична пустеля осиротіла. Ні душі, ні цокоту коліс. Завмерло нещодавно швидкісне шосе в далечі. Посіріли будинки.
